Життя Зої Шевченко обірвав російський авіаудар по селищу Ярова Краматорського району Донецької області 9 вересня 2025 року. Жінка зазнала тяжких поранень і була доправлена до лікарні в Слов’янську, де померла наступного дня.
    Зоя Андріївна народилася в селі Олександрівка на Донеччині. Після одруження оселилася в Яровій. Працювала на Ізюмському оптико-механічному заводі. Після його закриття у 2012 році разом із чоловіком тримали господарство, здавали молоко. Останні роки працювала соціальною працівницею.     Жила в Яровій сама: чоловік помер, дорослі діти мали власні родини.
    На початку вересня 2025 року Зоя вже зібрала речі для евакуації, адже селище дедалі частіше зазнавало обстрілів. Проте вона зволікала з від’їздом — годувала тварин, чиї господарі виїхали, та не хотіла залишати своїх підопічних як соціальна працівниця.
    8 вересня до Зої зі Святогірська приїхали донька з чоловіком, щоб допомогти підготуватися до від’їзду наступного дня.
«Мама була така щаслива. Просила залишитися на чай, але ми пообіцяли, що вже завтра о 13:00 приїдемо», — згадує донька Юлія.
Вранці 9 вересня російські війська завдали авіаудару по центру Ярової керованими авіабомбами. Саме тоді там перебували люди, які чекали на видачу пенсії. Зоя прийшла отримати пенсію, щоб рознести її своїм підопічним.
    Через обстріли швидка допомога не могла одразу дістатися селища. Донька з чоловіком приїхали самі, взявши медичні засоби захисту. У центрі Ярової вони побачили зруйнування, пожежі та загиблих. Зою знайшли серед тіл — вона була при тямі, але у важкому стані: з роздробленою ногою і сильним болем. Донька надала першу допомогу, після чого матір доправили до лікарні.
    Зою прооперували. Вона перебувала у важкому стані, на штучній вентиляції легень. Родина сподівалася на стабілізацію і подальше перевезення до Дніпра. Проте вночі Зоя Шевченко померла.
    Донька Юлія згадує матір як надзвичайно добру, світлу людину. З початку повномасштабної війни Зоя доглядала покинутих у селищі собак, витрачала на них частину зарплати й саме через них не наважувалася виїхати. Вона дуже вірила в перемогу й щиро любила Україну.
    У Зої Шевченко залишилися донька, син, онуки та інші рідні.
    Світла пам’ять.